Bogoslov

1.3. Повернення з ув’язнення, виїзд на Сибір

Смерть Сталіна у березні 1953 р., боротьба за владу в Кремлі та хрущовська кампанія десталінізації істотно  вплинули на становище Греко-Католицької Церкви. В 1955–1956 рр. декілька сотень греко-католицьких священиків та монахів, які вижили, повернулися з таборів і заслань у Західну Україну.

   Незважаючи на невідступний нагляд КДБ та відновлення з 1957р. наклепницької пропаганди, повернення до суворих законів сталінських років не було. Застосування терору проти Церкви стало вибірковим і витонченішим. Зусилля влади концентрувалися на тому, щоб перешкодити Церкві відновити ієрархію та священство в надії на те, що „уніатська проблема” розв’яжеться сама після смерті похилого віку єпископів та священиків, котрі ще залишилися.[1]

            Із життєпису о. Євгена Пелеха дізнаємося, що коли він повернувся із заслання до Львова у серпні 1956 року, то найперше він зустрівся з о. Василем Рудкою. Вони знайшли помешкання в однієї бездітної родини літніх людей на вулиці Простій, 30. Властиво там вже мешкав о. Василь.[2]  У Львові  о. Василь зустрівся з о. Павлом Маїком, ЧНІ, який працював викладачем бухгалтерських курсів. Він допоміг отцю Василю закінчити ці курси і влаштував його на роботу. О.Василь працював у Львові до січня місяця 1959 року.  

            Десталінізація не означала відновлення Греко-Католицької Церкви, і тому репресії проти греко-католиків тривали. Так властиво після Нового Року (1959) почалися нові переслідування, особливо тих , хто повернувся з в’язниць чи заслання. Коли о. Рудці перекреслили паспорт і наказали покинути межі України, він звернувся за порадою до блаженного владики Миколая Чарнецького, з рук якого о. Василь отримав Тайну Священства. Саме в той час о. Павло Маїк, ЧНІ, запропонував о. Василю їхати в Сибір, оскільки мав там родину. Преосвященний Владика погодився на це і сказав: „ Їдь туди, тебе посилає Боже провидіння. Там у Сибіру, є дуже багато наших людей греко-католиків, вони чекають тебе на чужині”.[3]

Харизма Згромадження Найсвятішого Ізбавителя – місія для людей найбільш опущених. Місіонарі завжди, при будь-яких обставинах покликані служити тим людям, яким найменше приділяється уваги. Вміти відчитувати знаки часу і служити там де церква найбільше того потребує.

Кожна з цих ситуацій вимагає від Редемптористів відважної віри. Часто ця безстрашна віра полягає у тому, щоб залишити все, що було нашим життя раніше – свою культуру, мову, стиль життя – і йти туди, де цього вимагає нагальна душпастирська потреба.[4]

На цей час Сибір став місцем життя для багатьох тисяч українців греко-католиків, які довший час залишались без духовної опіки. Тому саме туди і Боже Провидіння посилало о. Василя , до тих пригноблених і духовно опущених людей.

Бути місіонером – це означає не тільки бути близько до людей і заступатися за вбогих; це означає також мати досвід, яким потім маємо ділитися з іншими, ділитися тим, „що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали  і чого руки наші доторкалися” (1 Йо.1,1)[5]

У квітні о. Василь вирушає до Сибіру разом з о. Павлом, який взяв для цього „відрядження”. Їхали залізницею і перед Паскою прибули до міста Прокопівська, Кемеровська область. Жив отець в бараці по вул. Проектна. I. Катерина Бабій ось, як згадує про це помешкання отця у своєму інтерв’ю: „А там не можна було в него Службу Божу відправляти, там не було місця, там маленька кімнаточка, ну так вот ліжко стояло, тут пєчєчка, тут водичка в бачку, вот і всьо, і там не повернутися, маленька взагалі.”[6] А о. Ярослав Сподар, ЧНІ, згадує, що коли він приїхав до о. Василя, то його вразив цей барак: ”Тут ліпші мали стайні корови чим там...Жив отець у тому бараці. Я кажу: „Як ми будемо тут жити? То корови краще живуть.”[7]

Не звертаючи жодної уваги на зовнішні обставини о. Василь продовжував свідчити про Христа своїм життя, так як зазначено в Інформаторі Генерального Уряду, що місія полягає не так у різних видах діяльності, як у свідченні й у самому стилі життя, що служить прикладом для інших.[8] 

Щоб не звертати на себе увагу, отець Василь влаштувався на роботу гардеробником в поліклініці при шахті „Коксовій”. Про працю о. Василя згадує п. Софія Сірант: „Я знала його, коли він робив на шахті на вішалці в больниці, чула як неприємно було робити там, насміхалися з него, обзивали. Насміхалися робочі.”[9] В цьому „нелегкому” товаристві отець працював до 1970 року, звідти і пішов на пенсію.

Усім своїм життям, як справжній редемпторист,  він наслідував Христа, свого Вчителя та Відкупителя:

Кожен редемпторист через особисту чернечу праведність має насамперед стреміти уподібнитися до Божественного Спасителя Ісуса Христа – це є ідеал для усіх добрих синів св. Альфонса Лігуорі. Міра та сила поєднання місіонера із Божественним Спасителем є мірилом успішності його праці для добра душ на місіях. „Освятитися самому і допомогти іншим стати праведним”! Це – мета редемпториста.[10]

 Це споглядання Христа допомагало отцю Василю займатися підпільно душпастирською працею серед греко-католиків: служив Літургію, хрестив, вінчав, сповідав. За це він мав велику пошану серед людей.

Підсумовуючи перший розділ можемо з певністю сказати, що насправді історична ситуація на той час була складною і вимагало від отця Василя великих зусиль, щоб не розгубитися, але дальше продовжувати працювати і провадити душпастирську діяльність.