Bogoslov

РОЗДІЛ 2

ОСНОВНІ ВИДИ СВЯЩЕНИЧОГО СЛУЖІННЯ О. ВАСИЛЯ РУДКИ В СИБІРУ

В конституціях Редемптористів подається настанова на постійну молитву, як „могутній засіб спасіння”. Таким прикладом молитви є перша спільнота апостолів, які були на молитві разом „з Марією”, а також приклад святих Редемптористів, в першу чергу св. Альфонса. У молитві можемо відчитати ті знаки спасіння власного, але і спасіння людського. Такий перший знак спасіння знаходять і переживають в Літургії, передусім в Євхаристії, яку вважають верхом і джерелом цілого їхнього апостольського життя і знаком місійної солідарності.

2.1. Свята Літургія

Будь яка місія позбавлена молитви приречена на „неуспіх”. Тому першою основою кожної місії є молитва. Святий Альфонс, Засновник Чину називає молитву „могутнім засобом спасіння”, підкреслюючи цим не тільки незаступиме значення молитви для особистого духовного життя місіонера, але й для його апостольської праці.

Якщо місіонер силу і відвагу в труднощах й може черпати з любови Божої, яку розлив у його серці Святий Дух, то підтримувати цей дух любові без глибокого життя в молитві неможливо. Зрештою, уся апостольська діяльність є наслідком благодати Святого Духа та особистого духовного зв’язку, який існує між місіонером та Христом.[1]

З історії довідуємося, що перші бельгійські місіонери, які прибули до Галичини, цілих п’ять років „нічого не робили”, лише молилися, то підсвідомо відчуваємо глибоке, можна б сказати, фундаментальне значення цього періоду для подальшого розвитку спільноти. Свій молитовний дух бельгійські отці прищеплювали молодим українським редемптористам.

Молитва для Редемптористів була простором, у якому вони найглибше переживали свою чернечу та місіонерську автентичність. У цих особистих молитовних зустрічах з Ісусом місіонер наповнювався внутрішньою силою для здійснення свого післаництва у світі і в Церкві. У молитві відбувався і виражався їхній зв’язок у вірі з Господом, за посередництвом молитви формувалася спільнота, у молитві співбрати черпали силу в труднощах і світло у важких обставинах життя та під час переслідувань.

Для отця Василя молитва, а особливо Свята  Літургія була невід’ємною частиною його життя. В перший  період свого перебування в Прокопівску, отець Василь служив Святу Літургію в своєму бараку, де жив.  Пані Катерина Бабій згадує, що отця Василя знала від того часу, як він почав працювати на шахті Коксовій ( в гардеробній поліклініки), бо дружив з її татом. Батько завжди передавав на Службу Божу, що люди замовляли, а п. Катерина, будучи дівчиною завжди приносила інтенції до отця Василя в барак. Ось як вона про це згадує:

І все він з моїм батьком дружив, вони все ходили по похоронах, цілий час пішком всюди. І батько передавав, люди приносили на Службу Божу, бо тоді ж не можна було, він жив на Коксовій, в бараці, а там маленька хатинка... А там не можна було в него Службу Божу відправляти, там не було місця, там маленька кімнаточка... Цілий час ми приносили до тої хати, туда де він жив, приносили на Службу Божу, люди передавали. Ми приносили з одною дівчиною, українкою. Ми з нею ходили, все прийдемо, він там сидить коло печі, кажем: „Слава Ісусу Христу!” „Слава Богу навіки! Ну як, як ви доїхали, то все, він так все ласкаво говорив, так лагідно. „Отець, слава Богу все добре. От тут люди передали...” „Ну та так, добре, добре, я відправлю, відправлю.” Він все вдома собі сам відправляв...Він все читав молитвеник, все читав молитви, все молився...[2]

В неділю отець Василь служив Літургію у своєму бараку, незважаючи на те, що його переслідували, що там було мало місця і що за стіною жили чужі люди, які в будь – який момент могли „донести” органам влади на отця. Пані Марія Браташ так про це згадує:

Ми як приїхали, він жив в бараку, така одна кімнатка там була, жив там. Ну і правив він, хоч енкаведисти гонили його, гонили, але він правив. Нас спочатку ходило..., ну п’ять чоловік, шість. І то зараз закривалися, а Служба Божа була тихенько, бо там русаки за стіною жили...[3]

Про душпастирську відвагу о. Василя свідчить ще й такий епізод.

У Прокопівську в нього було кілька християнських родин, до яких отець часто заходив і відправляв богослужіння. Коли його попередили, що на ті богослужіння приходять люди, які мають прямі зв’язки з органами безпеки і йому загрожує нове ув’язнення, о. Рудка сказав: „У совісті я не можу залишити інших без богослужіння через якогось негідника.[4]

 Якщо він не міг відправляти в своєму бараці, то завжди йшов до когось на дім, де сходилось більше людей. Пані Марія Квасович[5]згадує, що таких родин, де о. Василь міг служити Літургію було до п’яти. Служив отець і в неї, але не багато, „бо сусіди тоже не хотіли, то всьо було скрито”.  Також вона  згадує, що в неї отець Василь служив „може з п’ять, шість раз на рік... На Службі була повна хата людей.”[6]Інколи самі родини кликали отця Василя до себе, щоб він міг для них та інших людей служити, бо всі його любили, всі його поважали.

Не можна забувати про те, що наша духовність є духовністю спільнотовою, з одного боку, тому що ми вчимося в спільноті, а з іншого боку – тому, що ця духовність повинна мати зовнішній вияв, де має займати належне місце і євангельська наука, і Свята Літургія, і особливо Євхаристія.[7]

Євхаристія – була центром зустрічі з Христом, хоч можливості спілкування з Ним, в інших обставинах отець ніколи не залишав, чи радше не занедбував.

Навіть не маючи добрих умов для служіння Літургії, в деяких свідченнях навіть дізнаємось, що на самому початку отець навіть не мав для служіння священних риз[8]отець служив там, де люди потребували Христа, там, де відчували Його близькість і допомогу в терпіннях. Таке служіння в бараках, по різних домах наводить на думку – народження Ісуса в стаєнці, де не було умов; Його мандрівка [втеча] з Марією та Йосифом до Єгипту, це все віддзеркалювалось в житті отця Василя. Ці убогі, потребуючі духовної підтримки люди, були для отця Василя найбільшою спільнотою, в якій він міг служити, тими дарами, якими його наділив Бог.

Євхаристія означає і здійснює спільність життя з Богом і єдність Божого Народу, які роблять Церкву тим, чим вона є. У ній ми знаходимо одночасно вершину діяння, яким Бог освячує світ у Христі, і вершину культу, який люди у Святому Дусі віддають Христові і через Нього – Отцеві.[9]

З часом придбавши хату на Ясній Поляні [район міста Прокопівська]  отець Василь зробив там каплицю, щоб могти постійно служити Літургію. Ось як про це згадує пані  Катерина Бабій: „ Коли вже було на Ясній Поляні, німці купили цей дім, він там відправляв. Ну і освятили тую хату і стали наші люди, українці, по трошки збиратися...”[10] З „відкриттям” цієї каплиці почало щораз то більше приходити людей на Літургію, однім одним переказували, що є „наш священик, який служить”.

Незважаючи  на хворобу ніг [тромбофлебіт], отець завжди служив Літургію. „Одного разу ми прийшли на Службу Божу, він... нога його боліла, таку температуру мав, губи його красні, красні... Ми його просим: „Отче, ми посидимо помолимося і підемо, ви не правте Служби Божої.” Ні він таки правив, такий дуже добрий був...”[11] [Із спогадів пані Марії Браташ.] Цією любов’ю, відданістю та служінням  Богові, самі люди були здивовані, але знаємо, що силу о. Василь черпав  з молитви. Пані Катерина Бабій про цю його жертовність, навіть серед хвороби з подивом згадує:

Він ходив на Тирганські уклони, на Зіменку, вот в нас був на Южнім, барак там, 8-й барак, там одні українці жили, Бурчаки були. Вони все в тій хаті ся збирали, і все відправляли Службу Божу, часто-часто були там відправи. Він все пішком...А нього такі рани були, він стільки раз в больниці лежав... Він бідний йде, забінтує ті ноги і йде. „Отець, як ви там?” „ Та нічого, нічого, я з Богом, я з Богом, я дійду, нічого...[12]

Коли хвороба ніг так прогресувала, що отець вже не міг ходити, то він служив в інвалідній колясці. Про це згадує пані Анна Зубар: „ Вже коли в него дуже ноги боліли  і він не міг стояти, то він сидячи, або на інвалідній колясці його привозили, і посадили його на тій інвалідній колясці і він на ній сидів і відправляв Службу Божу...”[13]  Від любові до Христа  отця Василя нічого не могло віддалити.[14]

У молитві священик приносить перед престіл Всевишнього потреби своїх вірних. Він молиться за них, так як є відповідальний за спасіння кожної повіреної йому душі. Така молитва завжди є живою. Священик не може залишити вірних без Божої Благодаті, яку в особливий спосіб вірні отримують через Святі Тайни.