Bogoslov

Пані  Ярослава Калішевська [Гончарові] згадує:

Я познайомилась з о. Василем, як мамина сестра перший раз закликала до себе до хати, хату купили, щоб хату посвятити. Там ми всі сповідалися, причащалися. Тоді в мене вродилася внучка, син мій не хтів христити, я договорилася з невісткою і з другою невісткою, пішла до о. Василія, попросила, о. Василій прийшов до нас до хати похрестив мою внучку, і похрестив мого плимінника, і ще одну людську дівчину, всіхтрьох похрестив і то так, щоб ніхто не знав.[1]

Пані Катерина Данилюк розповідає, що о. Василь приходив до неї до дому хрестити її внука. Перед Хрещенням отець сповідав, служив Службу Божу, а потім було хрещення, так щоб кожний присутній міг брати живу участь в Богослужіннях і люди приходили до сповіді, причащалися і були на Хрещенні.

Отець завжди ходив по домах, по інших селах, ходив ховати, дітей хрестити.[2]  Отець Ярослав Сподар у своєму інтерв’ю згадує, що коли він приїхав до міста Прокопівська, щоб допомагати отцю і одночасно готуватись до священства, дуже інтенсивно йшла наука, але одна була проблема, що отець Василь часто від’їжджав, бо він обслуговував людей в  Краснодарському й в  Алтайському краю, по області його люди визивали.[3] 

Ходили до него договоритися, де вечерами, де рано, щоб він міг прийти і зробити хто його що просив: чи сповідати, чи повінчати, чи охрестити дітей, то всьо було тайком... Отець Василій був дуже добрий. Він нікому не відказував ні в чім, хто б його коли б не просив серед ночі, дньом, то всьо була його воля і він хтів то робити... Був такий случай оден, що чоловік прийшов, дитинка була в нього маленька, місяць, може три місяці. І він прийшов до него і каже: „Отче, дитинка дуже боліє, вона не хрещена, може ми підем і похрестим”. А він говорить: „ А хрьосниє будут родичі”. А він сказав: „Є”. Тоді збирайтеся  і ми їдем”. І він поїхав вночі, в першій годині. Він поїхав похрестив ту дитинку і після того за якийсь короткий час дитинка померла. Він був невідказний. Хоть хто його не просив що, він все послухав” – із спогадів пані Анни Зубар.[4]

Інколи сама особа отця Василя, його служіння зворушувало людей, можна навіть сказати, що люди навіть навертались. Ось як про це згадує пан Юрій Пінкєвіч: 

В самий розгар реакції на церкву в мене родилися діти і мені треба було хрестити. Ну і мені сестра каже: „От в нас є отець Василій, каже, давай...” Я кажу: „Прекрасно, давайте...” І от я його увидел, і в мене как-би переворот произошол. Не тому що він священик, а тому що [... ]як він всьо робив. Він настільки..., как-то від душі, що воно передавалося в твою душу, і настільки робив те все прекрасно, що чувствувалася вот єта доброта, чувстовалась вот эта доброта. І він показав мені вот єту велику віру, я побачив цей приклад, от коли дивишся як людина то робить, не просто що робить, а як він робить, він так з любов’ю. Він так робив, як би він з Господом розмовляв... В нас були хресні батьки, тоже комуністи, вони дивилися і казали: „Попа такого не видели, какой он прекрасный, как он всё это делает.” Я зрозумів тоді, що таке справжня людина, для якої діло Боже являється її ділом на цій землі.”[5]

Але таке служіння не завжди було легким, бо знаємо, що отця переслідували, не дозволяли, та незважаючи на це отець ішов до людей з духовною послугою. Ось як свідчить про це п. Катерина Бабій:

Отця Василія переслідували, вони сильно його переслідували. Один раз на Тиргані, отець каже: „ Я вам паску освічу”. В нашій хаті. „Ну добре.” „Кому скажете...” Ми так вот людям сказали своїм. „В суботу на десяту годину, буду святити паску.” І що ви думаєте? Отець прийшов святити паску, а міліція вже приїхала, вже стоїть, вже ся будуть дивити скільки він тут зібрав людей? Видим через вікно, каже отець: „ Ну та що? Ну... не бійтеся, давайте по одному так виходіть, як буд-то незамітно. Один вийде, через якийсь час другий вийде, і так вот всі по трохи.” І ще таки отець зачекав, не виходив і вони всьо таки поїхали. Потім отець вийшов, проводили його до трамвая і він поїхав. Переслідували і там, і на Ясній, його.[6]

 Одного дня коли о. Василь закінчив Службу Божу під’їхала машина і троє службовців зайшло до хати і звернулися до отця на російській мові: “Идёмте с нами, хватит людей обманивать” і забрали отця до машини. Відвезли його у відділ міліції де їх було іще двох у військовій формі. Один з них подякував тим, що привезли такого злочинця. Отець залишився з одним з присутніх, який завів його в іншу кімнату і попросив щоб він трохи відпочив і приніс дві склянки чаю та два бутерброди і попросив з’їсти, а пізніше почав зовсім по іншому розмовляти. Спочатку признався що їхні люди приходять на Богослуження і вони переконані, про те що отець працює духовно у справедливому відношенні до своїх обов’язків, а тоді попросив щоб о. Василь поїхав з ним до його родини і там полагодив духовні потреби, а саме висповідав 7 чоловік, одного 5-ти річного хлопчика охрестив і повінчав одну молоду пару, але все це на другий день. Наступного дня зранку знову під’їхала машина на міліцію і його посадили на заднє сидіння, підполковник сів біля шофера і завезли отця туди де він полагодив всі духовні справи. Ця подія говорить нам що навіть серед працівників КГБ були люди віруючі[7].

Сміливий крок отця привів його туди де була потреба його духовної послуги, навіть серед ворогів.

„Священики віддані звичайній душпатирській праці, є природно вихователями віри. Але ніхто не може уникнути труднощей, які мають священики в обставинах життя...”[8]Про такий випадок „душпастирської трудності” розповідає отець Ярослав Сподар, ЧНІ у своєю інтерв’ю:

Наша господиня одного разу нам сказала, що є один чоловік по фамілії Чорномаз, тяжко хворий, жінки немає, жінка померла, він сам один живе, треба було його висповідати і о. Василій каже до мене: „Підеш ти чи я піду?” Я кажу: „Отче, я би пішов, я не протів піти, а ви маєте тут авторитет, не маю авторитету, я молодий” і то було для наших людей трошка [...], бо наші люди привикли до старих священиків, а тут появляється молодий, недовір’я. Та я кажу: „Як вважаєте.” Він каже: „Добре я піду.” Я пішов на шахту зранку  і о. Василій пішов до нього. Я вертаюся з шахти вже з праці, отець Василій сидить, голову опустив, я кажу: „Що отче?” Отець каже: „ Ти знаєш, дві години і більше я біля нього сидів, а він ся не висповідав.” Кажу: „Отче, в чім то ви винуваті, нічого.” Він каже: „Що я знав тілько, то з ним мову...” за деякий час цей чоловік помер і отець Василій з хворими ногами пішов його хоронити.[9]

Ця подію показує, наскільки отець Василій „болів” за кожну душу і які „розчарування” міг отець переживати, через те, що людина не хотіла примиритися з Богом. Бачимо велике довір’я отця Василя до Божого Милосердя, яке чуває над кожною душею грішника. Він ніколи не „занедбував” можливостей „дати людям Христа”.

2.3. Принагідна проповідь та розмови.

Щоб донести людям благодать спасіння, люди мусять почути  це слово спасіння. Щоб його почути мусить хтось його проповідувати, а таким завданням є кожного християнина, а тим більше священика, який проповідує Добру Новину кожному „створінню”. Таким місцем проповідуванням може бути і проповідь в часі Святої Літургії, але також і кожен раз, коли цього вимагає обставина, чи конкретна подія.

У своїх свідченнях люди розповідають про те, що отець Василь завжди навчав людей своїми проповідями. Пані Марія Квасович згадує, що отець часто приходив до неї, бо вона прала для нього: 

то він завжди щось розкаже, поговорить, зажди підтримував, але також і вмів жартувати: „ Говорив про життя. Говорить, я тоже не святий, я тоже буду сваритися. Хто кричить я тоже буду відказувався. Гарно говорив проповіді. Наставляв нас на путь, на терпіння, щоб терпіти то всьо, то Божа Воля. Как Бог дасть, так буде, не обіжатися, бо так должно бути, так воно є.[10]

Пані  Євгенія Данилович розповідає:

Особливо мій чоловік часто лежав в вольниці, а отець Василь робив там [в роздягалці], одежу принімав і вони з ним часто говорили. Коли в мене помер 18-річний син, то отець Василь його хоронив. Після того навіщав мене успокоював, тому що тяжко було перенести таке горе...Коли він посіщав нас в дома завжди просив молодих: „Не відрікайтеся Бога, ходіть до Церкви[11].

Як добрий пастир, отець Василь дбав про „своїх овець”. Він знав їхні проблеми і біди і розділяв їхні труднощі, допомагав нести тягарі щоденності

Пан Ярослав Шупян у своєму свідченні розповідає, що в часі проповідей отець Василь завжди говорив: „Віруйте, буде, ще буде в нас доступ до віри, же нам розрішат... Не занехтуйте віру свою.”[12]  Пані Софія Сірант згадує, що у своїх проповідях отець завжди заохочував жити по святості.[13], а п. Катерина Бабій розповідає, що, коли отець приходив до них служити Службу, то завжди сидів з родиною за столом і був дуже простою та душевною людиною. Також завжди жартував, коли люди йому говорили, що він святий, він відповідав: „Так, так..., я не святий, я молодий був, я тоже збитки робив”.[14] Така простота отця Василя дуже потягала людей, а своєю присутністю отець наживо свідчив про Бога. В багатьох свідченнях зустрічаємось з тим, що люди називають його своїм батьком. Він заохочував людей молитися до Пресвятої Діви Марії, вчив молитися на вервиці.[15]. Отець використовував кожну добру нагоду, щоб зустітися з людьми і бодай щось мале, але заохотливе розповісти людям.

„В своєму житті ми повинні бути повністю відкритими для Святого Духа, адже Він „уподібнює нас до Христа так, щоб ми навчилися мислити як Христос”. Така відкритість дає нам змогу прийняти дари мужності і розпізнавання – „істотних елементів місійної духовності.”[16]Такий дар розпізнання мав і отець Василь.

Отець Ярослав Сподар, ЧНІ розповідав: 

У 80-му році була така важна історія. Перед октябрськими, коли вибрали папу Івана Павла ІІ. Отець Василь був дома. Зайшов до його кімнати якийсь мужчина. Отець сидів на кріслі і положив собі на табуретку [ноги], коли ще в нього та хвороба була. Цей чоловік представився, що він з „дому вчених”, поставив був таке важне питання, каже: „Я займаюся релігією”. А отець каже: „Та то безполєзно займатися релігією”. А він каже: „А як боротися з релігією?” А отець навів такий приклад йому, каже: „Перше треба, щоб люди не родилися, друге, щоб не вінчалися і третє, щоби не вмирали”. А він каже: „Як то зробити? То неможливо! – каже – що мені робити?” А отець каже: „Йди займайся спортом”, до нього. І друге питання було, він ще встиг поставити отцеві: „Як наші люди ставляться до папи, бо папа є поляк?” А отець каже: „ Та наші люди малограмотні, вони багато терпіли, яка їм різниця хто буде папою”. І нараз в древі. Стук, стук. Приїхали люди з міста Новокузнецька, німці, привезли внуків христити, і то було кажеться коло семеро дітей. І він каже: „До вас [...] К вам люди пришли , не буду вам мешать”. І він вийшов”.[17]

Часом найбільшою проповіддю для інших  є саме життя людини. Пан Юрій Пінкєвіч каже, що він так якось не запам’ятав проповідей о. Василя, бо з ним бачився декілька раз в часі хрещення своїх дітей.  

Життя отця Василя, його молитовна постава, відношення до людей викликало в людей подив, але одночасно і довіру. До людини промовляє не тільки слово, але і власне життя і це найбільше потягає людей до Христа. Він своєю добротою „полонював” тих, хто приходив до нього і тим самим запалював в душах тих людей любов до Христа.